1 вересня в Україні традиційно відзначають День знань. Для більшості дітей це початок нового навчального року — із квітами, урочистими лінійками та новими портфелями. Але для тих, хто залишається на тимчасово окупованих територіях, цей день не має нічого спільного зі святом.

Тисячі українських школярів змушені починати уроки пошепки, ховаючись за зачиненими дверима, аби сусіди не почули українську мову. Вони ризикують лише тому, що хочуть здобувати освіту за українськими стандартами.

Марина, мама трьох дітей, розповідає, що в їхній школі на першому поверсі розмістили російських солдатів. Там облаштували командний центр із антенами та засобами радіоелектронної боротьби. Росіяни знали, що українські військові не завдадуть удару по школі, і тому прикривалися дітьми, використовуючи їх як живий щит.

Світлана, мама Яринки, ділиться: «Мої діти навчалися онлайн в українській школі. Ми купили роутер і сховали його на горищі, щоб менше було видно. Бо російські солдати ходили вулицями і розстрілювали роутери, якщо вони висіли на стовпах».

Олена, мама Марка і Микити, розповідає, що вдома довелося навіть переставляти меблі: «Ми відсунули письмовий стіл подалі від стіни, щоб сусіди не чули українську мову під час занять. Діти відповідали рідною мовою пошепки».

За словами Ірини, мами трьох дітей, у школах під окупацією дітей змушують навчатися у людей без будь-якої педагогічної підготовки: «Біологію викладає колишня продавчиня з овочевого кіоску, директором школи стала майстер манікюру. Чого вони можуть навчити?»

Будь-яка проявлена українська позиція може обернутися небезпекою для всієї родини. Юлія, мама Мілани й Артура, пригадує: «Хлопчик із нашого будинку написав у творі: “Я хочу стати Президентом України”. За пів години його батьків викликали в поліцію».

Віра, мама Віталика, розповідає про безкарність і булінг у школах: «Діти, чиї батьки працювали в російській поліції чи “Росатомі”, били інших учнів, топили голови в унітазі, знімали це на відео й викладали в інтернет. І їм за це нічого не було».

Під загрозою опинилися й українські вчителі. Наталія, мама трьох дітей, згадує: «Учительку, яка відмовилася працювати на окупантів, викрали з дому й відвезли на “підвал”. Після двох днів у неї стався нервовий зрив — вона втратила глузд і була паралізована».

Навіть книжки українською тут не мають права на існування. Стас, 18 років, розповідає: «Я прийшов у бібліотеку й запитав, чи є книжки українською. Мені сказали, що вони “десь на складі”. Насправді їх спалювали або викидали».

Ми вже допомогли понад 850 дітям повернутися до навчання в українських школах. Але ще тисячі залишаються в окупації й потребують підтримки.

Кожна ваша допомога — це шанс для дитини знову відкрити підручник українською, сісти за парту у вільній школі та навчатися без страху.

👉 Підтримайте наші рятувальні місії за посиланням