Вісімнадцятирічна Олена добре пам’ятає ніч, коли її маленький брат стояв біля вікна і мовчки дивився, як вулицями рухаються танки. Один із них, повільно розвертаючи дуло, відкрив вогонь по житлових будинках. Після тієї ночі хлопчик перестав спокійно спати.  

Разом із пропагандою, яка дедалі більше пронизувала їхнє з братом життя, Олена жила в постійному страху за свого брата. Дівчина згадує, що навіть в дитячому садку, хлопчика одягали в щось схоже на морську форму, вчили російських патріотичних віршів і пісень. “Вони танцювали з маленькими російськими прапорами, бавилися з військовими іграшками. І мій хлопчик малий, який бачив війну своїми очима… Я вже з ним не можу розмовляти, він тепер за росію, хоча йому шість років” – з гіркотою згадує Олена.   

У школі, де навчалася дівчина, школярів також змушували стоячи слухати російський гімн. А влітку 2023 року для відбудови Маріуполя до міста було завезено працівників з Таджикистану та Чечні. Від них у сторону Олени та інших українських дівчат постійно лунали неприємні натяки та настирливі підкати.  

“В мене була ситуація, коли ми йшли з подружкою, побачили велику машину, це були чи чеченці чи хто… Вони дуже хотіли познайомитись з нами, ми ледь втекли. Було дуже страшно і гидко…” – згадує дівчина. 

Життя в умовах постійного стресу не відпускало ні на хвилину, і зрештою стало  нестерпним. Завдяки організації Save Ukraine Олена наважилася виїхати до України”.