Про війну Микола дізнався з ранкових новин, коли увімкнув телевізор. Там вже показували жахливі кадри зруйнованих міст і лунали тривожні повідомлення про повномасштабне вторгнення. Вікна їхньої квартири виходили на блокпости, де стояли хлопці. Він добре бачив, як у бік заводу йшов вогонь. Він бачив бій на власні очі, але військових залишалося все менше й менше, і половина з них — це жінки. Микола зрозумів, що захищати підприємство, як і все місто, буде нікому.

Ще кілька місяців тому Микола Литвиненко, який все своє життя пропрацював на одному з найбільших підприємств півдня України, не вірив, що повномасштабна війна у 21 сторіччі можлива. Але ранок 24 лютого змусив прийняти жахливу реальність.

Вже у перші дні повномасштабного вторгнення усі продукти розмели з поличок. На вулицях ходили патрулі, перевіряли документи й усі гаджети. Діти жили у постійному страху. Донька Наталя майже весь час сиділа у ванній кімнаті, син Денис боявся виходити на вулицю, перестав їсти. Дружина Ірина, яка працювала у відділі освіти, опинилася під підозрою у росіян. Її колегу забрали на допит.

Майже перед новим роком у квартиру постукали. Денис підійшов до дверей, глянув у дверне вічко й нічого не побачив. Хлопець зрозумів, що це прийшли не сусіди. Це була воєнна поліція у балаклавах та зі зброєю. Дениса одразу відправили у спальню. А Миколі сказали: обличчям до підлоги, руки за голову. Лежачого чоловіка допитували про зброю, заборонені предмети, де працює, паролі від телефонів. Підіймати голову не можна було, бо одразу отримував берцями по ребрах. На останок запитали, чи брав російський паспорт. Микола сказав, що ні. За це знову отримав по ребрах і попередження, щоб до вечора отримав.

Потім ФСБшник почав допитувати сина: де вчиться, чим займається. Денис дуже хвилювався, але показував свої роботи з компʼютерної графіки росіянину. Хлопець дуже не розумів, за що він так з ним обходиться, чому дивиться на нього з такою ненавистю, адже він не злочинець.

Після того сімʼя дуже боялася, що до них прийдуть з обшуками знову. Тому вирішили, що потрібно рятуватися. До того ж Денису мало скоро виповнитися 18, і його просто могли призвати в російську армію. Старша донька знайшла в інтернеті контакти Save Ukraine і звернулася до нас по допомогу. Батьків одразу попередила, що буде нелегко.

І дійсно, на КПП з окупованої території родину довго тримали. Забрали їхні паспорти, речі, телефони, тримали всю ніч. Відпустили лише о 7 ранку. На 12 годин їх потім вже затримали на виїзді з країни-агресорки. З усіма українцями поводилися так, наче вони — злочинці. Але коли сказали йти, то відчули велике полегшення. Дружина розплакалася від щастя бачити своїх. Сьогодні сімʼя Литвиненків починає життя з нуля. Та головне — вони всі разом і в безпеці.

Якщо ви побачили наше відео, дайте, будь ласка, відповідь на наступні запитання за посиланням https://bit.ly/SU_form.

P.S. З міркувань безпеки імена героїв змінено.