«А зараз можна говорити правду? Бо я заплуталась», — це перше, що запитала 16-річна Настя, коли побачила напис «Україна» після перетину російського кордону.

У ворожій країні Настя жила три роки. Коли її батьки розлучилися, вона вирішила, до повноліття поживе з татом у Ханти-Мансійському окрузі. Містечко невелике, там немає великих торгівельних центрів і багато розваг. І люди там відрізняються від наших. Та дівчина швидко знайшла собі там друзів.

Коли почалася повномасштабна війна, Анастасія постійно слідкувала за новинами. Дуже переживала за маму і рідних, які були в Україні. У школі дівчину почали булити, називали її «хохлушкой», питали, чого вона сюди приїхала. Настя намагалася не реагувати на ці закиди, тому все це швидко припинилося. Та найбільше її вражав військовий вишкіл, який активно запровадили у російській школі, якій вона вчилася.

Наприкінці кожного навчального року для школярів влаштовували гру «Зарніца», в якій мали брати участь усі учні без винятку від 3-4 класу. Обовʼязкові етапи змагання — марш, станції, смуга перешкод, конкурси. Для учнів 8-11 класів додатково потрібно було розбирати й збирати автомат, стріляти. Дітей розподіляли за ролями: спецназівці, барабанщик, льотчики тощо.

Щоб добре підготуватися до участі, тренували тричі на тиждень. Для заходу спеціально за кошти батьків купували військову форму. Відмовитися від участі не можна, хіба що за станом здоровʼя. Настя в цих змаганнях була з 6 класу, хоча спочатку дуже не хотіла. А потім вирішила просто спостерігати за тим як все проходить. З 10-11 класу школярів починали агітувати вступати в кадетство. Дівчат — за бажанням, а в хлопців вибору не було. Для них кадетська підготовка — обовʼязкова.

Якось у школі почали збирати одяг і їжу російським солдатам, які зараз на війні в Україні. Настя тоді сказала, що в неї в Україні родичі, тому нічого відправляти солдатам не буде. З нею не сперечалися. Зате дівчина дуже переживала, коли її рідного дядька в Україні забрали на війну. Дуже боялася, що його можуть вбити росіяни.

Невідомо, скільки б ще часу Насті довелося жити в цій країні, якби не трагічна загибель тата в автокатастрофі. Мама не хотіла залишати дитину там саму, адже родичів і знайомих, крім батька, в дівчини там не було. Та опікунська служба всіма силами намагалася втримати дівчину. Їй казали: «Навіщо тобі в Україну? Там війна, немає світла, ти не зможеш вчитися. А тут ми тобі все забезпечимо».

Анастасіївна мама Вікторія пройшла через пекло, щоб повернути доньку. На кордоні її допитували, принижували, відмовляли у в’їзді. Але вона не здалася. Завдяки допомозі Save Ukraine, Насті вдалося повернутися додому. Але попереду в неї ще довгий шлях подолання травми та повернення до нормального життя.

Якщо ви побачили наше відео, дайте, будь ласка, відповідь на такі запитання за посиланням.