«Якщо ти за мною не приїдеш, я з собою щось зроблю», — написала Віра старшій сестрі, коли вже не було сили далі терпіти знущання вітчима в окупації. Чоловік покійної мами погрожував дівчині віддати її в інтернат, якщо Марина не приїде за нею в установлений строк. І весь час продовжував булити свою падчерку.

До війни Віра була звичайною школяркою, яка любила подорожувати та мріяла про нові відкриття. Повномасштабне вторгнення змінило все за одну ніч. Спочатку були бомбардування, від яких тремтіли стіни і доводилося тікати з мамою і вітчимом в сусіднє селище. Потім прийшла російська окупація, яка принесла триколори на вулиці міста, нові “правила” і багато горя тим, хто любив Україну.
Дівчину змусили навчатися в російській школі, де на перервах треба було співати гімн країни-агресорки, а замість звичайних предметів викладали «разговори о важном». На цих уроках розповідали, як «небезпечно» в Україні. Старшокласників забирали в «юнармію», де дітей мілітаризували й залучали до громадських робіт. А 13-річна Віра в цьому жаху просто намагалася вижити: ховалася від п’яних окупантів, які чіплялися до неї на вулиці, терпіла приниження від вітчима-колаборанта та вчителів.

Після смерті мами життя перетворилося на справжнє пекло. Вітчим поводився з дівчинкою як із домогосподаркою: змушував готувати й прибирати. У Віри не було навіть своєї окремої кімнати та окремого ліжка. Тому дівчина вночі сиділа на кухні, а вдень, коли вітчима не було вдома, спала. Чоловік постійно знущався з дитини, не годував її нормально, не давав їй власного простору, гуляти пускав тільки тоді, коли мав хороший настрій. Та найжахливіше — налаштовував проти рідної сестри, говорив, що відпустить її до неї тільки «через свій труп».
«Серце розривалося, коли сестра телефонувала і розповідала про те, що їй доводиться переживати», — згадує Марина. Вона почала оформлювати опіку над сестрою, але цей процес розтягнувся на багато місяців. Коли нарешті отримала необхідні документи, почався найскладніший етап — вивезти дитину з окупації.

Завдяки команді Save Ukraine сестри зустрілися вперше за 6 років. «Коли перетнули український кордон, емоції було неможливо стримати. Віра сказала, що почувається, наче в день народження», — не може стримати сліз Марина, згадуючи той момент.
Сьогодні Віра в безпеці, та окупація залишила невидимі рани. Постійний стрес, втрата мами, знущання вітчима — усе це підірвало здоров’я дівчини. Та попереду — нове життя і мрія стати психологом, щоб допомагати таким же дітям, як вона.
Тисячі українських дітей досі залишаються в окупації. Поширюйте цю історію, щоб якомога більше людей дізналися про те, що доводиться їм переживати.