«Двічі попереджаємо, а на третій раз вилучаємо дітей з сім’ї», — такий ультиматум почула Таміла Ярошенко від окупаційної влади, коли зʼявилася в поліцію за повісткою. Окупанти звинувачували батьків у тому, що вони позбавляють своїх дітей права на освіту та гроші, маючи на увазі “материнський капітал”, який країна-агресор виплачує на кожну дитину.

Проте Таміла й Андрій не хотіли цих рублів. Як не хотіли, щоб їхнім дітям навʼязали ворожу ідеологію та навчили їх неправдивої історії. Тому всі два роки життя в окупації вони відмовлялися оформлювати на них російські документи й віддавати їх на навчання в російську школу.

Від першого дня повномасштабного вторгнення у власному домі сімʼя жила у постійному страху. Щоночі вулицями селища їздили танкові патрулі, а над будинками літали безпілотники. Будь-якої миті у дім могли увірватися озброєні росіяни, провести обшук і, найгірше, забрати дітей.

Діти Ярошенків переживали цей жах по-своєму. Найстаршому, 16-річному Тарасові, часто доводилося терпіти принизливі “зустрічі” з російськими солдатами. Хлопець із жахом згадує випадок, коли він відмовився тиснути простягнуту руку російського солдата. Той просякнутий ненавистю погляд ворога він не забуде ніколи. 14-річний Юрко усім серцем ненавидів росіян за те, що вони забрали у нього можливість щодня грати у футбол з друзями й говорити українською. Натомість хлопець змушений був сидіти постійно вдома та у вікно спостерігати, як вулицями їдуть ворожі танки. А 16-річна Аліса дуже боялася, що заберуть її тата і брата на війну, адже вона не раз чула, як росіяни приносили повістки 16-річним хлопцям.

Таміла дуже боялася, що їх усіх можуть вигнати з дому. Після того, як до них в серпні прийшли з бесідою, а потім викликали повісткою у відділок поліції, жінка остаточно вирішила рятувати дітей. В окупації люди бояться читати українські ЗМІ, адже телефони постійно перевіряються. Тому мало хто вірить у те, що можна безпечно виїхати. Та родині вдалося звʼязатися з Save Ukraine і попросити про допомогу.

Шлях на волю був дуже ризикованим. На кордоні задавали дуже багато запитань через незрозумілі підозри. Тому жінка боялася втратити самоконтроль. На щастя, зараз все позаду. Сімʼя успішно перетнула кордон і зараз у повній безпеці. Усі діти були раді нарешті побачити український прапор. А Таміла говорить, що неможливо передати словами те неймовірне відчуття свободи, коли отримуєш її після пережитої неволі.

Але окупація залишає невидимі рани. Поділіться цим відео, щоб більше людей дізналися про те, що переживають українці на окупованих територіях.

Якщо ви побачили наше відео, дайте, будь ласка, відповідь на такі запитання за посиланням.