До війни життя Артура було типовим для українського підлітка. Школа, комп’ютерні ігри, дистанційне навчання під час пандемії.

24 лютого все змінилося. Перші три дні хлопець просто спостерігав за новинами в інтернеті. Потім два тижні провів у підвалі, ховаючись від обстрілів. Ще місяць жив без світла. Надія на звільнення території від окупантів зʼявлялася, коли можна було зловити українську мобільну мережу. Незабаром в селище зайшли російські військові, заселилися в будинки й почали тероризувати місцеве населення.

Життя в окупації було сповнене обмежень і страху. Не можна було спокійно з’їздити в місто, гуляти з друзями, навіть безпечно перейти дорогу. Росіян було більше за цивільних. Постійно приїжджали якісь нові, часто стріляли з автоматів і навіть градів, які розмістили на окупованих українських подвірʼях. Тоді земля двигтіла. Здавалося, що жодне укриття не витримає.

Якось росіянин пристав і до Артура, коли той їхав на велосипеді по молоко. Окупант влаштував підлітку безпідставний допит, але, на щастя, відпустив. Наступного разу він змусив хлопця мити військову машину.

«Я ж можу зробити так, щоб ти тут все помив і прибрав, бо я тут головний», — почув тоді від загарбника хлопець. І таку владу над українцями в окупації відчував кожен російський солдат. І кожен з них тиснув на місцевих як міг.

Найпринизливішим моментом в житті Артура було отримання російського паспорта. Цю нікчемну книжечку привезли хлопцю додому. Колаборанти змусили підписати його якісь папірці, а потім ще й зачитати присягу ворожій країні на камеру. Щоб хлопець це робив швидше і не вагався, росіянин погрожував вічною службою в російській армії.

«В цей момент я відчував лише велику ненависть», — згадує про той жахливий день Артур.

Рішення про евакуацію прийшло після закінчення школи. Юнак зрозумів, що далі в окупації йому робити нічого, крім як займатися хатніми справами. Він мріяв вступити до українського університету. Шлях на волю був непростим. Неповнолітньому довелося пройти через кілька допитів на кордонах, але підтримка Save Ukraine в цій місії додала йому сміливості та впевненості.

І ось одного літнього спекотного дня Артур нарешті опинився в Україні. Йому на плечі накинули жовто-синій стяг, очі його блищали від неймовірної радості.

«Сьогодні у мене щасливий день: я вже в Україні! Потроху відчуваю себе вільним», — сказав юнак, міцно стискаючи рідний прапор. Він його не бачив 2,5 роки. Тепер перед Артуром нова життєва ціль — вступ до ВНЗ, юнак дуже хоче стати програмістом. Бажаємо йому успіху. Готові підтримувати й надалі.