Ользі було шістнадцять, а Маргариті тринадцять. І вони говорили суржиком. Втім, цього виявилося достатньо, щоб стати в школі ворогами для нового режиму. 

Коли окупаційна влада примусово загнала дівчат до російської школи — гауляйтер зателефонував їхній мамі і попередив: не приведете завтра дітей, приїде служба і забере їх. “Від всіх нас”, – згадує Оля, – “вимагали говорити й писати виключно російською мовою”. За відмову, маму Маргарити викликали  до школи: «Моїй мамі казали, щоб вона допомагала мені вивчити російську мову, бо мене скоро тут вже не розумітимуть українською» , — розповідає дівчина. 

Але Маргарита не хотіла виконувати цю вимогу і це автоматично зробило її ізгоєм серед однокласників. Старша сестра Ольга реагувала інакше — замикалась у собі, ставала дедалі тихішою. З нею ніхто не дружив. Однокласники цуралися їх обох. 

«Ми старалися в школу не часто ходити. На місяць могли лише тиждень відвідувати. Казали, що ми то хворіємо, то в гості поїхали» , — згадує Маргарита. 

Школа була конвеєром ідеологічного перевиховання. По понеділках — обов’язковий ритуал: винести російський прапор, одягнути георгіївську стрічку, проспівати гімн росії. Маргарита відмовлялась виконувати кожну з цих дій.  

За це її родину стали регулярно перевіряти. До них приходили прямо додому, перевіряли телефони й кишені. Якщо знаходили гривню — рвали її і палили на місці. 

Зрештою сім’я вирішила виїхати з окупованої території за допомогою Save Ukraine. Ольга й Маргарита зараз в Україні – адаптуються і досі не можуть повірити, що тут можна говорити вголос — своєю мовою, свої думки — і за це нічого не буде.