«Нам казали, що в Україні до переселенців ставляться погано. Але ж ми не винні, що нас окупували», — говорить Людмила.

Коли російські військові увійшли в її село, життя зупинилося. Але українське серце — ні. Родина продовжувала говорити рідною мовою вдома, відмовилася віддавати дітей у “російську” школу, щодня вшановувала загиблих захисників хвилиною мовчання.

Сина вдалося вивезти першим. А донька Маруся залишилася. Їй 12, і вона три з половиною роки не виходила з дому — вулиця була надто небезпечною. Єдиним вікном у світ став комп’ютер, через який вона спілкувалася з друзями. Після підриву Каховської ГЕС Маруся втратила всіх своїх тварин — єдину розраду в ізоляції. Вона мріяла лише про одне: вирватися, як брат.

Таких історій — тисячі. Але й досі існує міф, що ті, хто залишився під окупацією, «пристосувалися» чи підтримують ворога. Це велика неправда, яку поширює російська пропаганда.

Насправді люди там живуть у постійному страху, ховаються від окупантів, терплять обшуки, переслідування й тортури. І навіть тоді, коли ворог намагається зламати їхню віру, вони продовжують чекати на день, коли у своєму рідному дому зможуть вільно сказати: «Ми вдома, в Україні».

“Війна закінчиться, і ви будете будувати країну без сліз і підвалів”, — говорила в окупації Людмила своїм дітям, розуміючи, що дуже ризикує.

Людям в окупації важливо знати: Україна їх не забула. Команда Save Ukraine бореться за кожну дитину, за кожну родину в російській неволі.

А нам, тим, хто приймає людей з ТОТ у своїх громадах, важливо розуміти: ці люди не привели війну в Україну. Вони стали її заручниками. Вони виїжджають не від хорошого життя, а рятуючи те найдорожче — своїх дітей.

Не дайте російській пропаганді розколоти нас зсередини. Поширюйте правду — вона має бути гучнішою за брехню.