«Якщо діти кудись біжать — значить, небезпека, треба ховатися», — думала 7-річна Аліса, коли вперше побачила, як у нашому центрі діти граються у квача. Майже три роки свого життя дитина прожила в окупації без можливості безтурботно гратися на вулиці з ровесниками.

Після 24 лютого містечко, в якому жила сімʼя Петренків, було повністю окуповане. З усіх сторін лунали вибухи, на вулицях явилися ворожі танки, російські військові почали ходити з двору у двір. Світлана боялася випускати сина Назара й доньку Алісу гуляти на вулицю. Тому гуляли у дворі, за будинком. Зайти на подвірʼя росіяни могли будь-якої миті й вимагали показати документи, телефони та усю оргтехніку.

А в телефоні Світлани було до чого причепитися. До війни вон працювала соціальним педагогом в училищі, опікувалася учнями пільгових категорій. Багато хто з них жив у гуртожитку, бо не мав рідних. Тому телефон з фотографіями заходів та іншою інформацією довелося сховати.
Коли в містечку стало дуже небезпечно, Світлана зі своїми дітьми переїхала до батьків у село. Але роботу не покинула — в гуртожитку залишилося багато дітей-сиріт. По черзі з колегами ночували з учнями в гуртожитку. Згодом почали їх відправляти родичам, а заклад перевели на дистанційку.

Почалися важкі місяці. Окупанти шукали базу даних учнів, хотіли відкрити свій заклад. Приходили з обшуками до викладачів, погрожували. «Коли директора забрали просто з кабінету, ми зрозуміли — будуть шукати документи сиріт. А в моєму сейфі була вся база…», — розповідає Світлана. Директора тримали два тижні, не дозволяли передати ліки, хоча він мав проблеми з серцем.

До неї додому росіяни приходили тричі, пропонували співпрацювати: то викладати в школі, то піти в нотаріуси. Але Світлана відмовлялася. Але цього року Алісі виповнилося вже 7, а значить окупанти не відчепляться — змусять вести її у свою школу. Тому жінка почала шукати можливість виїхати та знайшла інформацію про Save Ukraine.

Сім годин довелося Петренкам чекати свої документи на кордоні, та нарешті вся сімʼя у безпеці. У нашому центрі психологи допомагають їм відновитися. Аліса поступово знаходить друзів і вже не боїться бігати з іншими дітьми. Назар також став більш відкритий і більше розмовляє. А Світлана працюватиме соціальним педагогом тепер у нашому центрі — допомагатиме відновлюватися іншим родинам, які пережили окупацію.
«Ми навчилися бачити хороше у всьому. І головне — ми почали жити», — посміхається жінка.

Окупація залишає невидимі рани. Поділіться цим відео, щоб більше людей дізналися, як важливо допомагати тим, хто пережив травматичний досвід війни.

Якщо ви побачили наше відео, дайте, будь ласка, відповідь на такі запитання за посиланням.