Десять років тому почався вихід українських військових із Дебальцевого — стратегічного залізничного вузла, що сполучав Донецьк і Луганськ. Місто з усіх боків було під прицілом ворога, а обіцяний «зелений коридор» так і залишився порожньою обіцянкою.

Наша команда прибула в Дебальцеве рано-вранці 7 лютого 2015 року. Їхали дорогою, засіяною спаленими машинами, де швидкість не мала опускатися нижче 90 км/год — інакше шансів проїхати не було. Те, що ми побачили в місті, було страшним віддзеркаленням кадрів, які згодом стали для нас звичними після 2022-го: зруйновані будинки, понівечені авто, вибиті шибки, порожні вулиці й безперервний гуркіт мінометів.

Місцеві вже знали, коли й де чекати гуманітарну допомогу. Ми роздавали її, дорогою заглядаючи в підвали, де місяцями жили сім’ї. Без світла, без тепла, без розуміння, за що їм усе це і коли закінчиться. 10, 20, 30 людей у сирих приміщеннях, які стали для них єдиним прихистком.

Ми просили їх виїжджати, брати найнеобхідніше і їхати прямо зараз, бо так жити не можна.

За день обстріли посилилися. За два дні евакуаційні команди вже не могли потрапити в місто. А за тиждень наші військові залишили Дебальцеве.

Загалом, із 28 січня 2015 року з Дебальцевого та прилеглих населених пунктів вдалося евакуювати 5238 людей, з них 961 дитину та 80 осіб, які не могли пересуватися самостійно.

Дякуємо рятувальникам ДСНС, першому заступнику голови Донецької ОДА Олександру Клименку, засновнику Save Ukraine Миколі Кулебі, волонтерам Олексію Федченку, Геннадію Лисенку, які переконували людей покинути зруйноване місто. Того дня нам вдалося вивезти 260 людей.